Часом, як смерк розстелить сірі крила І довгі дні стануть западати, Ти в дім приходиш, моя ясна, біла, І крізь самотні тихо йдеш кімнати. Віє від тебе запах рож весняних, Шо заквітчали голову дугою; Ідеш до мене, а в очах коханих Тремтить жалоба срібною росою… Мовчки сідаєш поруч мого ложа, Топиш у мені добрі тихі очі, На твоїх грудях гасне біла рожа, Сповита в чари місячної ночі… Ти знову кличеш у світи забуті На стрічу сонцю — сонцю золотому?.. Звідки ж той безмір смутку в кожній нуті, Смутку, неначе шуми, що їх віє Вечірній вітер понад сонне море… І знов на струни, що покрились ржою, Кладеш легенько свої білі руки, І чути пісню… Люблю тебе! Все тужу за тобою… В тобі відбився сум землі моєї, В тобі відбились зорі світла грою І сонця скін в скривавленій киреї… Люблю тебе, як ранній сміх природи, Як даль степів, завіяних снігами, Люблю тебе, як небо в час негоди, Люблю тебе!.. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . І так усе, як смерк розстелить крила І сірі тіні стануть западати, Ти в дім приходиш, моя ясна, біла, Крізь опустілі тихо йдеш кімнати, Мовчки сідаєш поруч мого ложа, З усміхом дивишся у мої очі, На твоїх грудях гасне біла рожа, Сповита в чари місячної ночі…