Мов велетень грізний з горбів синявих краю Обідраним хребтом над зелень виринає, Здаєсь: щоглим чолом блакитів досягає, На ньому зломи скель в промінні сонця сяють. Між зламами верхів буйні вітри гуляють, На склі корчик сів і цвітом розцвітає, Сльозою джуркало у стіп її спливає І котиться долів і губиться у гаю. В той край летить душа, там серце відпочине, Буятимуть думки в небеснії простори, І око переб’є голубе, ясне море… О світ краси! У стіп його скрізь карли-гори, Над ним лиш небо перлозоре, ясне, синє, І херувимів спів з його просторів лине.