Ранком, як стало лиш світати, Прийшли під церкву царські слуги. Як стали дзвони забирати, Понісся плач жалю і туги… Так дзвони плакали, ридали, І плач їх бив в мужицькі груди; На віз солдати їх кидали, А він мовчав, мовчали й люди… Вже їдуть… Все село в тривозі, Хтось там зітхнув, хтось сльози ронить. А дзвін ридає по дорозі: «Хто ж на вечірню вам задзвонить?..»