І
Перебійні,
Мелодійні
Стогнуть дзвони на дзвіниці,
Дробом болі вибивають,
Сумно жалі виливають,
Віють крильми, наче птиці,
Птиці смерті-таємниці,
І літають,
І ридають,
Журно в душі западають
Мелодійним,
Безнадійним
Смертним дзвоном похорон.
II
Люди, люди! Я не з вами,
Блиск життя мого погас,
Труп, оточений квітками,
Віє холодом на вас.
Я в надземних світлих чарах
Чую згуки райських труб,
А на марах, тут на марах
Мій безмовний блідий труп.
Труп — мій образ нерозгадний,
Злої долі рішенець,
Труп холодний, безвідрадний —
Мій і ваш земний кінець.
III
Із дзвіниці
З міді, з криці
Рвуться дзвони,
Смертні тони
Нерозривні,
Переливні,
Линуть, линуть далі й далі,
Ллються, плачуть, дзвонять воєм,
Мов забуті муки-жалі
Виливають,
Вибивають
Перебоєм.
IV
Тихо мари сколихнулись,
Ряд свічок навкруг потух...
Всі живії зворухнулись
І зв’язали з трупом рух.
В’ється ладан похоронний,
І до дзвонів в унісон
Прилучився однотонний
Співом-стогоном канон.
V
Тони-ритми,
Ніби в пітьмі,
Так жахливо,
Так тужливо,
Так розмірено ідуть,
Смертну тугу виливають,
Кроки смерті одбивають,
І ридають, і гудуть.
VI
Тихше! Стали!.. Подих ями,
Подих вогкості і мли.
Де ви, думи, де ви, драми,
Що з подзвінням одгули?
Вогко. Темно. Зникли люди...
Ні подзвіння, ні квіток.
Глухо сиплеться на груди
Град каміння і грудок.
Серце, змучене в одчаю,
Пережившеє пожар,
Шле всім людям «вибачаю»
Із могили і з-за хмар;
VII
Шле їм дзвонами природи,
Всіми подихами вроди,
Шелестінням вітерків,
Вільним льотом,
Перекотом
Хмарок радісних рядків,
Передзвінням,
Плюскотінням
Опалевих,
Кришталевих,
Вільних, чистих
І перлистих
Лісових струмків.
