Пісенька I Присів на царинці — молодь обступила, Як цвіточку пчоли, а старшина сіла. І вийняв бандурку, і обтер полою, І став ї строїти, і повів рукою По струнах злегенька — струни згаморили. Півець розуміє — бо з ним говорили; Вже літ сорок і два їх бесіду знає. І вдарив сильніше, і скорше тру чає: І стали гриміти та бескидським громом, І стали шуміти та степовим шумом; То знов заскипіли, як води старого Отця Славутиці — бо о нім думає Півець і мислію честь єму співає; То знов злебеділи, як би галич много, Стадами злетівши, чисте поле вкрили; То знова злегенька, стиха гомоніли. Мов згадка літ давніх і минувшой долі. Щораз то тихше і тихше бриніли, Розлетілись за півця думкою по полі. А потому зглох[л]и — зовсім заніміли… Пісенька II Бувало, весною, як ліс розів’ється І чистими птичок гукне голосами, Дуброва, як дівка, в цвітя прибереться, Пчілка задзвонить лугами, полями, Стадами весело заграє долина, А в ріці рибонька аж носить водою, З пісеньков із поля вертає дівчина, Плугатар за плугом з довгою думою; Бувало, весною, як голуб сивенький, Із оком ясненьким, як око святого, Під полов бандурка, в устах пісень много, Щороку приходить Соловій старенький. А всі го за батька рідненького мали: Старії і діти, молодці й дівчата, Як батька з дороги, всі єго вітали, У селі му кожда своя була хата. Бо й годен був того! Бувало, з’явиться, Мов сонце на небі, заспіва, заграє, То всякий веселий, о журбі й не сниться, Бо ж то й нема пісні, як сей заспіває. Заведе довгими думку голосами, З-під могил, казав би-сь, холодочком віє, Стиха поговорить з батьками-князями, Старі молодніють, бо й сам молодніє. Або ж і дівчатам коли заспіває, Тьохкають серденька, бо він відгадає, Що із миленькими говорять дівчата. Дівча спаленіє, спустить оченята, Зиркне по миленькім, очами питає: «Де він придивився?.. Як він добре знає!..» За тоє всякому припав до серденька, Як до голубонька голубка сивенька, За тоє го всюди звали Соловієм. Пісні ж бо то, пісні! Таких ми не вмієм!.. Пісенька III Як гомін по лісі, звістка несесь мила: «Іде Соловій наш! Нові несе пісні, Пісні нечувані і думки незвісні!» Радість у серденьку всякому зацвіла. І вийшли назустріч, і ждали на мості. Підходить, склонились, згомоніли: «Гості!» До села проводять; всякого вітає, О щастю, здоров’ю, родині питає. * * * Чого ж то у лузі головку склонила, Відав, тучу чує березочка біла? Чого ж то півець наш, чого він сумує?.. Видко, що з тяжкою журбою несеться, Бо око стемніло, тяжко серце б’ється, А на личку смуток — чи нещастя чує? Йде селом, бувало, весело і сміло, З хаткою, з деревцем кождим розмовляє, Вдарить у бандурку, здрібненька заграє Козачка чи шумку, аж згадати мило!.. А нині, як не той: клонить волос сивий На грудь піснословну, журиться, сумує, Мовчки поступає, пісеньку не дзвонить, З дітьми ся не бавить — чи лихо віщує? Чи жаль тисне серце за другом миленьким, Може, за сестрою, за братом рідненьким? Чи, може, ідучи з далекой дороги, Ходом утомився і примучив ноги? Не змучив він ноги, ходом не втомився, Вчуєте, пташечки, чого зажурився.