Крутий берег, по березі трава зелененька, Серед трави край берега калина червенька. Своє гіля буйненькоє сумно в воду клонить, Своє листя дрібненькоє по водоньці ронить. Скоро смеркнесь, голуб сивий сюди прилітає, Нічку гуде, нарікає, ранком ізлиняє. Нічку плаче, жалкуєся, рясні сльози ронить, На розсвіті ізлиняє, в темні ліси гонить. На темнії ліси гонить та й зворами блудить, Там горює, униває, тяжко серцем нудить. Весна одна перецвіла, минула і друга, Вже і третя засіяла, не минає туга. І все голуб прилітає, на гілі сідає І головку к листям тулить, плаче і ридає: «Де злетіла-сь, голубонько, сивенька, миленька? Щезла-сь з ними, лишилася година сумненька. Ні тя мислями змислити, ні думков здумати, Ні очами тя глянути, лиш згадков згадати. Світ ми мерзкий, нічка мила, голублюся з тьмами, Мари — дружба, ліси — хата, гоню за зморами. А бодай ви, лихі води, в лугах заблудили, Що ви мою ясну зорю та під себе вбили. Люта би вас буря в мраку та дрібну розбила, Та й дрібну мраку розбила, сліду не лишила. А бодай вас жарким літом дуга випивала, А зимою студінь люта навік ледом стяла. Ой ти, водо, ти бистрая, лиха розлучнице, Поган-татар нехай гидке в тобі миє лице. Щастя моє перебилось, доля вже минула, Мов ластівка скорокрила в безвісти злинула».