Очі розкрила конвалія біла І в дивуванні застигла, зомліла… Бо біля неї не трави всміхались, Бо понад нею не віти гойдались,— Мовчки кімната пустельна сіріла… Де ж тії пестощі вітру летючого, Де ж тії квітоньки гаю пахучого, Де ж тії ночі сріблясто-блакитні, Де ж тії ранки рожеві, привітні, Де ж тії усміхи сонця блискучого?! О, не одна ти не в рідній оселі… Квітко! Прокинувсь і я у пустелі! Марив — мене оточатимуть люди. Глянув — чорніють, сіріють усюди Ворони, змії та з каменю скелі.