Літо. Свято. В місті тиша —
Наче вимерло в цю ніч.
Думка втишена, ясніша,
Серце, нерви спокійніш.
З міста виїхали люде
На річки, в поля, в ліси,
Щоб надихалися груди,
Щоб набралися краси.
І враз... як ніж отруйний, гострий в груди...
Ах, це ж — могила, це — труна!
Життя десь там, де рух, де люде,
Де рідна сторона!!
Закопаний в землю лежу я тут роки,
Тут тліє мій мозок і серце моє,
А десь надо мною буяють потоки
І сонце каскадами золота б’є!
Земля, вода і сонце злилися, з’єднались
У творчих процесах життя...
Так квіти уперше світам засміялись,
Там зерна, здригнувши, встають з небуття.
Там, там лише духу вернулась би сила,
Там, там лише вгору летів би він знов,
А тут він волочить скривавлені крила,
Як ранений лицар свою хоругов.
В могилі я... знаю, вже бачу — в могилі...
Устати б, розперти, розбити труну,—
Не можу! Не хочу! О любі, о милі,
Не можу вернутись в свою сторону!
Не можу... хоч мати
Зве сина в огні
Востаннє обняти!..
Несила мені!!!
Ах, вечір би швидше! Він тишу цю збуде,
На вулиці, в вікнах засвітить огні,—
Піду я дивитись — як бавляться люде,
Холодні, чужі і далекі мені.
1929
