О, правда! Мій народ смішний безкрає… Сліпий, горбатий і чудний, Він старцем з лірою блукає, І навіть — хто він, — він не знає, — Такий… безпам’ятний такий!.. Але я всім вселюдно признаюся, — Я — син його, я — старців син… За руку, гляньте, з ним беруся І завжди з ним іти клянуся Кудись на гори із долин. Брати! Ваш глум і дикий сміх лунає!.. Людці!.. Ні, той навік ганебний син, Хто п’є, і їсть, і в злоті сяє, — А батько руку простягає І на ніч спати йде під тин.