Чорним круком чорну вістку Із чужини хтось приніс, — І по цілій Україні Розлилося море сліз. Наче темна ніч осіння, Жінка Ігоря смутна… Плаче, тужить Ярославна, Припадає до вікна… Рано вдосвіта, до сонця, Йде за місто, на вали… Виглядає: степ та небо, Та під хмарами орли. Плаче, тужить Ярославна, Сохне, в’яне, як той цвіт: Закотилось її сонце, Заступили хмари світ. “Обернуся я в зозулю, По Дунаю полечу І м’який рукав бобровий У Каялі обмочу. На його змарнілім тілі Кров і рани обітру, Його сльози, як перлини, До останньої зберу. Вітре, вітре, нащо вієш, Нащо ліс зелений гнеш, Нащо стріли половецькі В військо Ігоря несеш? Чом під хмарами не вієш, Не гойдаєш кораблі, Чом по степу ти розвіяв Скарби-радощі мої?! Дніпре, Дніпре! Розбивав ти Мури-гори кам’яні. Віз ти в землю половецьку Святослава на човні. Принеси ж його до мене Через гори, через ліс, Щоб до ранку я не слала В сине море своїх сліз. Сонце ясне, тричі красне, Всіх ти грієш, сяєш всім, Чом же військо мого мужа Палиш ти огнем своїм? Нащо ти в степу безводнім Його стріли й луки гнеш, Нащо ти із уст спрагнілих Його кров гарячу п’єш?” Як підбита чайка в небі, Як осіння ніч смутна, Плаче, тужить Ярославна, Припадає до вікна.