П’ять весен минуло, і шоста прийшла,
Заслала лани килимами,
Ліси і сади в мережки одягла,
Прибрала всю землю квітками.
Пташки задзвеніли, як срібні дзвінки,
Про сонце, про щастя безмежне...
Чому ж весняні голоси, як гвіздки,
Вп’ялись в моє серце бентежне?!
Чому ж воно кров’ю усе облилось
І стогне, і плаче, і туже?
Не баче, шо щастя кругом розлилось,
До цілого світу байдуже.
П’ять весен — не весен минуло уже,
І шоста іде не весною,
Весна — чарівна на Вкраїні лише,
Ах, там тільки віє красою.
Там разом з пташками я сонце стрівав,
Там серце моє розуміло
І вітру зітхання, і шелести трав,
Там серце цвіло і щеміло.
Невже ж не угледжу я більше її,
Невже не побачу ніколи,
Як линуть потоки, як квітнуть гаї
І морем хвилюється поле?
Угледжу, угледжу! Все має межу —
І щастя, і горя хвилини.
Так плач, моє серце, а я понижу
Всі сльози твої, як перлини.
23.IV.1924
