Маленька дівчинка на ліжку в рожевих снах щасливо спить. Блакитний промінь впав на ніжку і, тихо сяючи, тремтить. Холодна осінь лист зриває, щоб м’якше падалось снігам; а крихотка весну вітає, вві сні всміхаючись квіткам. Їй сниться ліс. Шумить зелений, бджілки і джмелики гудуть, мушки ведуть танок шалений, в траві метелики цвітуть. Маленька крихотка щаслива, ввесь час гуляє з їжачком; яка колюча в нього грива, як смішно котиться клубком… Біжить вона до лісового, щоб на сопілку їй заграв; збудила зайчика малого, а зайчик ледве задрімав. Вовку-сірку на шию сіла: “Ану, поїдьмо до жука!..” Та по дорозі захотіла одвідать діда-борсука. Старий борсук виходить з хати, вітає друзів дорогих, в садочку просить їх сідати, і сам сідає коло них. Коли це приятель завзятий, близький сусіда борсука, ведмідь рудий та волохатий гостей угледів з-за пенька. Мерщій до них біжить, стрибає і по дорозі лапку ссе, гостям він здалеку киває і миску меду їм несе. Павук почав на кобзу грати, а вовк за лапу борсука: “Ану, дідусю, танцювати! Ану, дідусю, гопака!” Борсук згадав минулі роки, стриба, аж курява курить. Хвалько-вовчок узявся в боки, ведмідь у миску бубонить. Дерева довго мовчки ждали, що їх запросять до танка, та ноги враз повисмикали і ну садити гопака. Та треба крихотці додому. “Прощайте, друзі”,— каже їм. І ці слова страшніш од грому здалися друзям лісовим. Ведмідь кричить, лишитись просить, у миску з медом сльози ллє, старий борсук упав, голосить, з розпуки в груди себе б’є. А сірий вовк, хоч не скидає з своєї спини сідока, а сам аж виє-завиває,— так жаль вовкові борсука. І каже крихотці: “Стріляю… Мені щось серце пройняло!..” Та чує голос над собою: “Вставай, вже сонечко зійшло!”