Як океан, глибока наша рана,
Як чорна ніч, скорбота наша чорна.
В яких лісах, в яких дрімучих пущах
Ми знайдемо цілюще зілля?
Хто допоможе нам нести на гору камінь,
Де світлий храм віки уже будуєм?
Вітри його із наших рук на півдорозі вирвуть
І кинуть знов його в яри, в безодні.
Хто слово втіхи скаже нам в розпуці?
Навколо тільки дикий сміх лунає:
«В їх не було нічого і не буде!
Женіть їх знов в залізні ярма!»
І ми самі вночі згубили братні руки
І заблудилися в лісах зневіри.
Як листя, нас метуть вітри по світу —
І топчуть по шляхах прохожих ноги.
Коли ж з гори наш дзвін старий задзвонить
І полетить на крилах в кожну душу?
Коли з очей сліпих у нас поллються сльози,
Але уже не сльози мук гірких, а щастя?
3.VIII.1922
