І вийшов на поле, а поле – мертве… Тільки на обрії трьохрукий млин… Від серця б щирого слова віддерти – Такий натомлений! Один! Один… І впав навколішки, і плакав ревно… І чув, як лагідно ростуть жита… І болем спокою себе упевнив: Криваво зрошена, зросте мета! – О часе велетнів! Прости утому Мені, найменшому з твоїх синів! І, невідомому в світах нікому, Мені день радісний яснів… Яснів… – Дозволь, натомлений край поля згину! І на обніжкові простерся ниць. І ніби поле все житами: – Сину, І біль натомлених — майбутня міць!