Вона зійшла до моря. Хто вона – Навіть самій їй байдуже віднині… …Хіба ж не всі ми – єдності луна В скороминущій і пустій відміні? Лінивий рух, – і ось під ноги ліг Прозорий вінчик – кинута намітка, І на стрункім стеблі високих ніг Цвіте жарка, важка і повна квітка – Спокійни торс, незаймано-нагий! Спадає вал… Німують береги… І знову плеск… І затихає знову… То пальцями рожевої ноги Вона вгамовує безодню бірюзову. І відкрива обійми їй свої Ця велич вод, усім вітрам відкрита, – Здається, повертає Афродіта У білий шум, що породив її!