Від берегів дзвінкої Брамапутри До Інду тихого й на північ, де Пенджаб, Ніхто не скаже просто Зороаб, Але побожно: Зороаб Премудрий. Він був мудрець всім мудрецям на диво, Навчав-бо щастя і навчати вмів, – Хто в ту науку вдатися насмів, Тому жилось довільно та щасливо. Та раз колись, стомившися над міру, Він спочивав десь з учнями в гурті Й крізь сон почув, як, не поснувши, ті Провадили собі розмову щиру Про те, який-то, мабуть, він щасливий, Коли навчає щастя, – недарма Від слів його щасливіє юрма, Мов води Гангові повнішають від зливи! Тоді, зітхнувши, він сказав: – Дурні ви! Де ж бачили ви вчителів таких, Які б того навчали, що для них Відоме добре?..