За давнини якийсь дикун незнаний, Жрець і мисливець, воїн і поет, Колись зробив собі з копитця лани Від мар нічних надійний амулет. Коли різьбив невправною рукою Уламок рогу, чи гадав про те, Що на дозвіллі працею такою Свої часи з прийдешніми сплете? Що десь, в якімсь нечуванім столітті, Властитель моря і земель шукач, Конкістадор блукатиме по світі Під регіт бур і щогли тихий плач І приведе уламки бригантини До острова – могили дикунів, Де змив норд-ост з берегової ріни Навіть сліди давно минулих днів! І, вірний звичці золота шукати, З землі підніме кільки камінців, – І заблищить той амулет строкатий В його вітрами пещеній руці! А цей іспанець, взявши до кишені Нужденний спадок віри дикуна, Чи покладав, що в нім первісний геній На всі віки прийдешні залуна? Що вже онук його в Кастільї рідній, Забувши славу славлених подій, Не раз забуде і державні злидні, В той амулет втопивши погляд свій… А далі пройде той дикунський витвір Десятки рук, кільки країн і міст, – Такий змістовний у різьбі нехитрій, Такий безсмертний, як і творчий хист! Алхімік темний, бакалавр учений, Пустун маркіз і мудрий антиквар, Столиці світу, Темзи, Шпре і Сени – Всім амулет натхне глибоких чар! А потім десь засне на оксамиті В музеї тихім, затхлім і нуднім, Аж доки час докотиться до миті, Коли поет нахилиться над ним І, весь в думках, коли вже й слів немає, Мов попливе якимсь блакитним сном Кудись туди, де щось його єднає З тим невідомим темним дикуном!