Франціє! Чи то ж твоїм повіям Ублагати невблаганний час, Щоб зі сходу вітер не повіяв – Від Дніпра, Від Ільменю, Від нас! Азіати! Дикуни! Морлоки! А дивись – лягла земля під пар, Щоб вплести червоні дні і роки Навіть в твій безглуздий календар! Після днів натхнення і Бастілій – Грабувати робітничий Рур! – Це, щоб морем крові від розстрілів Фарбувати свій Версаль і Лувр? Франціє! Невже ж твоїм рушницям Розстріляти всі нові віки, Що міцні такі, немов та криця, Де селяни і робітники? І невже, невже тобі не сором, І невже ніколи не болить, Що земля уся тобі докором, Що тобі докором кожна мить! Азіати? Дикуни ми? – Добре! Ну, а ти, така шляхетна, ти! Що влягла гарматним димом обрій, Щоб не зріти братньої мети! Франціє! Версалю і Париже! Ні, не ви зірвете той новий Календар, Що схід натхненний пише! Ні, не ви! Не ви! Не ви!