Питалась ласкаво: – Чом, синку, ти зблід? – А слів не знайшов І промовчав. – На північ, На південь, На захід, На схід Над трупами вигуки вовчі! Безсило повіки на очі впадуть, – Старечі до рук моїх губи… А бачу – Безкрая скривавлена путь… І трупи! І трупи… – Матусю! Хто очі мені замінив? – Всміхнеться, щоб сліз не побачив… Сама – до вікна, до неораних нив – І плаче… Далеке майбутнє! Скривавлену мить Якими житами засієш? …Ой, мамо! Чого це так серце болить, Що й ти не зігрієш!