Плакала вона… Натомлену спину День ховав за дахами дач. А я з усіх фраз пам’ятав єдину: – Годі, не плач. Годі? Не плач? Як це дико, їй-богу! Ой, яке мертве усе в словах! Взяти б серце своє – й об підлогу! – Ах! Скрикнула б раптом. В одну хвилину Бачила б верстви моїх шляхів… Горбив день натомлену спину Над горбами дахів.