Ніч… а човен — як срібний птах!.. (Що слова, коли серце повне!) …Не спіши, не лети по сяйних світах, Мій малий ненадійний човне! І над нами, й під нами горять світи… І внизу, і вгорі глибини… О, який же прекрасний ти, Світе єдиний! * * * Як все живе, течуть піски пустелі. Їх тихий шелест, як і плеск води, Чарує душу… Мрійнику, гляди! — Найкраще чути їх з-під стелі. Тож не пакуй валізок! Мап не руш! Умій закрити очі і чекати,— Може, й твоя з тих багатющих душ, Що вміють всесвіт слухати з кімнати. * * * Блакитний безум! Море підо мною І небеса — куди не подивись! І вже душа не хоче буть земною, Закохана у несказанну вись! Злітай, душе! І, мов нове світило, Осяй глибини і простори ці! І серед них… своє ж маленьке тіло З бедекером в руці! * * * Прекрасен світ вночі. Безформний.Безвиразний.Смерті ложе. …Мовчи й мовчи! Хто й що сказати може? Всю порожнечу потойбічних сфер, Ввесь безмір світотвору невеличкий, Хіба не вичерпано їх тепер Підручником для семерічки, Воїстину прекрасний світ вночі! * * * В.Підмогильному Стала ніч над горами.Затока В безгомінні сірім пригаса… Лиш одна зоря,бліда й висока, Маревні вказує небеса… Час спокою…а душа в тривозі… О, дитя налякане й слабе! В тиші цій, що стане на порозі, Страшно їй підслухати себе! * * * Перегорни дві-три сторінки в гіді — Зникає море, і думкам устріть, Немов огнем розтопленої міді, На заході пустеля майорить… Там царство Сетове. Не важся далі Ти, велелюдства городського син! А то натрусить золотий хамсин Тобі піску за ремінці сандалій. * * * Вирує море. Кожен дальший вал Усе страшніша підіймає прірва… Весь хаос вод цей невгавущий шквал З безодні супокою вирвав! І дивно знать, що десь на глибині, Усе незмінне, непорушне навіть, І лиш дельфін в принишклім табуні Своє маля напучує і бавить! О, хаосе, я пізнаю тебе! * * * Морський орел, шугаючи все вище, З очей зникає. Море й самота Ідуть на нас. Усе лютіше свище Холодна бора. Пінява й крута Вирує хвиля. Падаючи скісно, Вона кренить розхитаний баркас,- Тоді глибінь підводиться на нас, І серцю в грудях холодно і тісно! І очі прагнуть знову хоч на мить Того орла узріти тінь знайому… О мудрокрилий! Він летить Додому. * * * У кипінь хвиль занурюючи носа, Фелюка рветься з якоря. Пора! — І раптом спів похмільного матроса На сірій шхуні поруч; дітвора, Що, попускавши з молу ноженята, Бичків пантрує; місто і над ним Зелені гори — все даліє! Свята Очам якого! Поривом одним Відкрито вам, розважному й земному, Усю блакить, всю безвість, всі вітри! …І коштує це вам від сили три Карбованці — рибалці мовчазному… * * * Тепер на півночі горять сніги… Стрункі на півночі біжать олені… І, знак північної снаги, Високі заграви студені Сліпучо міняться… Повій В остиле серце, Аквілоне! — Я зрозумію голос твій, Бо кров, млявіючи, холоне; Бо нижче й нижче никне голова, Як буйність барв байдужий зір зустріне; І все частіш пустиня снігова Мені ввижається… Вітай, пустине! * * * Пiд вiтром згинаючи лiнiї простi, повис нерухомий за вiкнами дощ… Кiмната… який необмежений простiр! Квадрати паркету — яких iще площ?.. Вдивися в цю сутiнь, навколо розлиту; уяву, як брови, докупи стягни, — чотири краї невiдомого свiту — це тiльки кiмнати чотири стiни. Тож мандрам душi не давайсь на поталу! — i час заощаджуй, i рух економ! … Помалу сотається дощ за вiкном… * * * Дві паралелі, два меридіани — І от квадрат. Живи! Твори! Вмирай! Тут тверді тінь. Тут трепетний і тьмяний, Замкнувся світ. Тут — Тігр, Євфрат і Рай. Настане час, — і ти обрящеш Єву… Час промине, — і мир утратиш ти… І переступиш грань (уявну чи чуттєву) Якоїсь довготи чи широти. І буде знову: два меридіани, Дві паралелі — квадратовий рай. І тверді тінь… І, трепетний та тьмяний, Безсмертний світ… Живи! Твори! Вмирай! * * * Там, унизу, і море, і сади, А тут на скелі, тільки камінь голий… Кора землі затверднула відколи, Може, ніхто не заблукав сюди! Благоговій! Сядь нишком — і сиди! Бо зайвий звук, найменший кожен порух — І замете усі твої сліди Легкий, як час, тисячолітній порох! І буде знову так, мов ти й не був, — Тільки граніт гарячий та строкатий… Навіть недокурка того не відшукати Що ти — у захваті — на прискалку забув! * * * Линяють фарби… Нишкнуть голоси… І душі тихнуть… Зрозумій. Не ремствуй. І тишу цю в собі носи Як дар і величі й нікчемству. Живи і далі лежнем чи в труді. Ніяк не йди, чи в ногу йди з добою, — Лиш уникай лишатися тоді На самоті з собою! * * * Стережися неба нічного! Порожнечі його німій Мало зору твого, і много — Якщо душу відкриєш їй! Зачарує. Приспить. Зруйнує. Звідки?.. Нащо?.. Навік… Кудись.. …І м’ятеться, м’ятеться всує Твій бентежний дух… Стережись! * * * Вікно в садок, тож пахощі зела Присмачують мені пригірклість ліків… — Скажи, недуго, де ти сил взяла Маленькі радощі роздмухати в великі? Чи викриває твій упертий жар Одну з химер прехитрої натури, — І повнота життя лиш спільний дар Фармакопеї і температури? * * * Каменя один приділ — лежати! Вітрові один закон — лети! Тільки я поставлений питати Як не цілі, то бодай мети… Та хоч як — в лиця свойого поті — Зважу міру явищ і подій, Камінь той лежатиме і потім, Вітер той летітиме й тоді. * * * Що серця рано дізнані утіхи! Що думки пізно зважений тягар! Минулося! Живи німий і тихий… Пригадуючи, мар… Оце й усе, що дні тобі лишили: Утома, зморшки та старі листи. …Ах, досвіде, розраднику немилий. Навіть запізнений — завжди дочасний ти! * * * Що не збулось? І от пливуть літа… І тихне сум… і серце холодіє… Вітай, вітай, Остання безнадіє! Я ждав, я знав, що прийдеш ти! — і ось: Все як було; сивіє лиш волосся… Що ж не збулось? — Усе давно збулося! * * * По той бік пристрасті народжується ніжність. О, спрага вуст! Гарячий поклик тіл! Воістину прекрасен їх приділ — По той бік пристрасті навіювати ніжність. Чого ж ти ждеш? Лишилося так мало! Розкрий обійми, наче помах крил — Лети й лети! Це ж те, що статись мало… По той бік пристрасті байдужості приділ. * * * Що менше слів, то висловитись легше. Горни, поете, їх замети цілі! Гасай у колесі своєму, векше… Ах, марний біг! Ах, марний труд без цілі! Що висловиш? Чужої голови Про людське серце домисли готові? Сум світовий В масштабі повітовім? Твори! Твори! * * * День вiдшумiв. Померкли в далинi гiр снiгових блiдо-рожевi перса… Базар безлюдiє. Давно пора й менi З крамнички затхлої цього старого перса, Вiд чару цих побляклих килимiв… Що, коли б я чи iнший хто зумiв Такої простоти, i пишности такої В рядках своїх вiршових досягти? …багато б ти Чудес тодi… накоїв! * * * Вечоріє. Мла стає на морі… Тихше б’ється хвиля в береги… Гаснуть звуки. В їх безладнім хорі Ще чутніша тиша навкруги. О провіснице німої ночі, В присмерковій явлена добі! Хто з живих до тебе не охочий. Подих вічний чуючи в тобі? Ринь же, звуки гасячи вечірні, На принишклу землю звідтіля, Де в безодні вічності безмірній Світотвору тиша вигримля! * * * Тут пишний храм стояв колись, а нині Серед піском занесених руїн, Старе шатро нап’явши, бедуїн Куняє в спеку… Хмар високих тіні Пісок мережать… Ні дерев, ні гір. Пантрують тиші два старі верблюди… Та, даючи дитині висхлі груди, Співає бедуїнка, тоскний зір Втопивши в даль німого краєвиду, Під небо те, що їй лишив гяур, Понад піски, де не лишили й сліду Кілька держав, народів і культур. * * * Мишвою, тліном і сновійним чимось Тхне в цих обдертих стінах… Час настав — І от палац зруйновано. Учімось, Як будувати! Із вікна на став Препишний вигляд… Сядь на підвіконні І уяви, — тут виведуть нові, Міцніші стіни, мабуть що бетонні, І доведеться кинути сові Своє горище… Буде чисто, світло… На стінах спектри дорогих картин… Важкі драпрі… І все, що вже набридло. …Мишва і тлін… * * * Сірі вулиці… Тихі кури… (Впорядкуй згадки, впорядкуй!) Візник, бородань похмурий, Куняє на передку… Ось і він (як з повісті взятий!). З мезоніном домок в садку… Любистку пахощі й м’яти… (Впорядкуй згадки, впорядкуй!) Ми приїхали… Ах, ми — вдома! Пес Трезор нам руки лизне… …Яка тишина знайома! Мовчання яке грізне! Ах, ці вулиці! Ах, ці кури!.. (Впорядкуй думки, впорядкуй!) Може краще: візник похмурий Хай куняє на передку?.. Хай плуганяться котенята… Хай зникає домок в садку… Любисток і рута-м’ята… (Впорядкуй чуття, впорядкуй!) * * * Минають дні… Минають літа… Серце змінам відкрите… І сум не такий, і радість не та… …Гай-гай, Геракліте! Ах, мудрість цитатна — мудрість гірка! Вона не горами двига! …Чого ж ти ждеш? Мерщій до бюрка: Там — книга. Гортай, гортай, гортай сторінки Давним-давно пожовтілі! …Ти ж був молодий… Ти був стрункий… Сила буяла в тілі… Але ж пливуть, минають літа… Час і горами двига. …І сум не такий, і радість не та… І тільки незмінна книга! * * * Я натомився вічно знати В собі самому — двійника… Душе! Обридлива яка ти! І непримирлива яка! Я марно злагоди чи згоди З тобою сподівавсь дійти,— Як тінь, недомисел природи, Мене перекривляєш ти! І що ясніший я, то мушу Усе темнішу тінь тягти… Душе (якщо я маю душу), Яка непереможна ти! * * * Душе моя! Ти знов стоїш на грані… А далі — мандрів марево бліде… А де ж твій затишок? Віконні де герані? Сон пообідній де? Зваж! Не хапайсь! Збагни найбільшу міру Утоми й виснаги в дорозі… Самоту І куряву суху і сіру — Мандрівницьку супутницю оту! А тут дивися: затишок… герані… Енциклопедія напохваті, — мандруй! (Щоб знов не стала ти, бува, на грані, Що починає мандри і… хандру…) Душе моя! Ти знов стоїш на грані! * * * Даремно шукаю розради Під сінню твоєю, природо! Твої голоси невмирущі — І шум молодої діброви, І степу ранкового шепіт, І гуркіт правічного моря — Уже не здолають, як перше, Той голос на мить заглушити, Що в серці своєму вчуваю! Як свідок уже неуважний, Як гість, що давно загостився, Не раз уже чуване чую… І тільки той голос суворий, Що в серці своїм наслухаю, Що й чути його не хотів би, Мені одинока розрада! * * * Знесилений, німий, бездушний майже Я впав тобі до ніг… Збагни — і тям. Ти переміг. Ти подолав. Так дай же Уславити поразку небуттям! Рази мене, одчаю мій! — Будь чесний! Ти ж не минешся, хоч і час мине… Ти переміг! Усі майбутні весни Не оживлять мене! Гряди ж! Рази! Я ниць тебе стрічаю. Ти переміг! Ти переміг, одчаю! * * * Суди мене судом твоїм суворим. Сучаснику! — Нащадки безсторонні Простять мені і помилки, й вагання. І пізній сум, і радість передчасну, — Їм промовлятиме моя спокійна щирість. II * * * В листопаді, місяці тихім, Елоїза прияла мир, — Абелярове мертве тіло Наближалось під Параклет. Довершився подвиг любові, Що кохання перебула… — О, возлюблений! Серцем чистим Зустрічаю тебе! І, як повну по вінця чашу, Я підношу д’горі його — Видить небо, і бачать люди Невгасиму рану мою! Бо — возлюблений! — легко в душах Нести муку любові нам. Але з тіла, що догорає, Хто кохання зніме тягар! …І тремтіла жовтава свічка У блідій восковій руці, Як востаннє стрінувши мужа, Елоїза втратила мир… * * * Фрідріху, чим не Орфей ти? Клякнуть навколо ж усі, Скоро візьмешся до флейти, Смерком у Сан-Сусі… Ніжне яке піано! Раз-два-три… раз-два-раз… Вищим натурам лиш дано Творчий пізнати екстаз! Слухай, Вольтере! Слухай! Друг бо твій з тих музик, Хто неслухняним вуха Боляче скубти звик! Чуєш, яке взяв fortе? Люди! Людці… Людва! …К чорту, Вольтере — чорте! …Ать! Два! * * * Ходить… все ходить… Забувшись. Забутий. Рипить під ногами настил жорстви… Принце, вам нудно! Вагаєтесь ви, — Буть чи не бути? Господи — Боже! Которий вік!? Принце, повірте мені, — забагато! …Кажуть, ви стали фашистом… (sіс!) (Бажан, сторінка така-то). Принце, візьміть себе в руки! Ну! Швидше продовжте монолог забутий! …Господи — Боже! Ніяк не збагну, — Буть чи не бути? * * * Подолано упертість Ізабелли, Довершено змагання многих літ, І от Колумб виводить каравели Здійснити мрію і створити міт. Діб сімдесят пливуть вони. Пустелі Незнаних вид то ясні, то мрякі… Невже ж брехня і мапа Тосканеллі І здогади бувалих моряків? Невже шляхів до Індії немає? Невже ганьба їх подвигу й труду? І море це ніде не підіймає З безодень темних землю молоду? Та проліта в смерковому міражі Землі близької вісник, голуб сиз! – І вже дзвенить в подертім такелажі Легенький, пряний, відбережний бриз. Земля! Земля! Прочувані країни! Вони знайшлись! По слову! Румб у румб! Що то вагання, голод, глум і кпини, — Довершено! Колумб! Колумб! Колумб! І він виходить і салют приймає На честь відваги, мудрості й снаги… …І Індію відкривши, обіймає Америки якоїсь береги… * * * На широкім ведеться світі: Пожадане щастя — ген-ген! …Так прийшов на щасливі Таїті Нещасливий Гоген. Ось він — світ, що душа жадала. — Споконвічний простоти край! …Вістрям пензля, мов лезом кинджала, Серце власне тамуй і край! Ось вона — глибина остання, Всіх чуттів первина! …Повертає він з полювання… Зустрічає його вона… Достигають плоди і строки… Невблаганна старість іде… Світе тихий! Світе широкий! Ложе людей! Прозрівай! Прозирай, Гогене! Ти — на грані. Ти — сам. Твори! О, прозріння благословенне, На межі нової пори! Просявай же обрії дальні! …а коли догориш — Він повісить тебе в їдальні, Неминучий Париж… І, очиці мружачи ситі, Позіхатиме, — vоіlа! …Золоті, далекі Таїті… Заповітна земля!.. * * * Щасливого дня, проминувши атоли, Я став на найдальшім з усіх островів, І древній дикун, шоколадний і голий, Мене на узліссі священнім зустрів… І довго ми йшли з ним, все вище, все вгору; Аж доки той острів під ноги нам ліг — Прекрасний уламок того світотвору, Що знаний з казок і незнаних ще книг. На вітах веселі гойдалися мавпи, Чіпкими хвостами керуючи літ (Я хисту такого ніколи не мав би, Хоч би й народивсь перед безліччю літ!) Приходили звірі, ласкаві і милі (Які? — всі учені сказать не змогли б!), І тихі на берег виносили хвилі Барвистих, мов квіти, небачених риб; Хилились під ноги нетоптані трави… І тут, пам’ятаю… так, наче крізь сон: На древі пізнання трикутник яскравий Плакат “Не топтати газон!”. І згодом, вже стоячи знову на бригу, Що навіть для віршів давно застарів, Я сумно дивився в ту згорнуту книгу, Де зник цей найкращий з усіх островів! * * * Гладкого Панчо (прошу вас, не Панча!) Кощава тiнь, видима i вночi, Вiн помилявся тяжко, дон з Ламанча, Уявне за реальнiсть беручи; Але ж довiв, на жаль, на власнiй шкурi, Із безлiчi можливих iстин ту, Що помилки — бодай в лiтературi — Прекраснiшi за всяку правоту! III * * * Ах, флейти голос над рікою — Цей синій день, і даль, і ти! З тобою, світлою такою, Як голос флейти над рікою, Так легко навмання пливти. Пускай же човна за водою В роздолля синявого дня! Це ж захват — бути молодою; Це ж спокій — плисти за водою; Це ж безум — жити навмання! * * * Суха й тендітна лінія плеча, І ліктів — по-дитячи гостра; А вже не раз я нишком помічав, — Очей цікавість і непевний острах Враз вибухають викликом, і сміх Вуста торкає… — Дівчино, ти — жінка! * * * Не чуючи, перебирала ти Пожовклі клавіші, задумана й тривожна; Здавалося, гукни тобі: — Лети! — І повернути вже не можна! Та з того, як здригалася рука, Як інколи стеналась вся ти, Я зрозумів, що, скільки не гукай — Ти розучилася літати! * * * Як він спустів, садок, де я колись Наваживсь вперше вимовити: — Люба! Альтанка зникла. Дерном узялись Стежки колишні. Пень старого дуба Стирчить самотньо… Ні, не пізнаю Картин знайомих, — це буття зелене! …Немов хтось інший молодість мою Переживав за мене… * * * Місток замшілий і хисткий, І верби в березі, і мальви, Яку мені відкрили даль ви Давно забуту: пелюстки Вуст ще дитячих, душу чисту, І першу зустріч, і любов — Усе, що пережити знов Нам не до хисту! * * * Обутріло. В неяснім сірім світлі Твоє обличчя дивне і чуже… Цей профіль ніжний, щоки ці поблідлі- Твої невже? Гаряча пристрасть, втома й сон глибокий,- Вони мов стерли з рис твоїх всі ті, Що я пізнав крізь зустрічі і роки У повсякденній суєті! І ось тепер я наче вперше бачу Усю тебе, незнану і чужу… …Так чий же сон і усмішку дитячу Я біля цього ліжка стережу? * * * Мовчи! Я знаю. За всіма словами – Холодний смерк, спустошені сади… Це наша пристрасть стала поміж нами, Нас розлучаючи назавсігди! Шалій, шалій, від розпачу сп’янілий! Що розпач той? Річ марна і пуста! …Як пізно ми серця свої спинили! …Як роз’єднали рано ми вуста! О, друже мій! Останні трачу сили, В країні тій уявній живучи, Де образ твій, утрачений і милий, Де голос твій… Мовчи! Мовчи! Мовчи! * * * Порожній берег моря… Вал шумкий, Спадаючи, гуркоче рінню стиха… Слідом за ним спадають і думки… Це — втіха. …Ой море, море! Шуме голубий! Як мало треба, як багато можна… Мов океан, шумить хвилина кожна; Усе життя, мов бризку, загуби! Дивись, у нім уся веселка грала,- А де воно, піщинка золота, Блискуча дрібка мертвого корала? …Пустинний берег моря… Самота. * * * Знов за вікном осіння тиха мжичка… Знов у палаті сірий смерк розквіт… Нудьгуй, нудьгуй… Розвага невеличка — Задавнений плеврит! Замкнувся світ в малім і тіснім колі, — Хоч як дивись, лишилося нас три: Я сам та біль (над всі духовні болі!), Та заспокійливий халат сестри… Ну, що ж! Гаразд! Лежи, ковтай мікстуру Та грій термометра швидку і бистру ртуть… Та тіш себе (з нудьги, з жаху чи здуру), Що все відміниться, хай тільки бік натруть! * * * Ваш такий наївний погляд І широкий сукні викот Так настроїли поета На високий лад ліричний, Що я міг би дуже довго (І півголосом, звичайно) Говорити про велику Душ спорідненість прекрасну, Про Любов і про Страждання (Все з великих літер, прошу), Тут, до речі, натякнувши На цинізм часів останніх! Ах, я міг би дуже щиро Говорити про ці речі, Коли б нудно не було нам Вже затверджене твердити! Тим-то, з виглядом чекання, Тільки мовчки я дивився У наївні Ваші очі, На широкий сукні викот… * * * Одноманітно і звичайно Кінчалось літо. Рад не рад — Що це міняє? Зустрічай-но Переходовий листопад! І горблячи відвиклу спину В обіймах теплого пальта, Нудливий запах нафталіну Як матіоли дух, ковтай; І нишком починай про весну Якусь віршову канітіль, Може таку ж неінтересну, Не варту часу і зусиль, Як і закінчене допіру Порожнє літо… Рад, не рад, — На лад весінній строїть ліру Передзимовий листопад… * * * Вона зійшла до моря. Хто вона, Навіть самій їй байдуже віднині. …Хіба ж не всі ми — єдності луна В скороминущій і пустій відміні? Лінивий рух — і ось під ноги ліг Прозорий вінчик — кинута намітка, І на стрункім стеблі високих ніг Цвіте жарка, важка і повна квітка — Спокійний торс, незаймано-нагий! Спадає вал… Німують береги… І знову плеск… І затихає знову… То пальцями рожевої ноги Вона вгамовує безодню бірюзову. І відкрива обійми їй свої Ця велич вод, усім вітрам відкрита,- Здається, повертає Афродіта У білий шум, що породив її. * * * — Вашу карту бито! — Звичним рухом Банкомет згрібає папірці… — Вам — кінець. — Та хай не ріже вухо Голос цей, І живчик на руці Не тремтить помітніше від того! Це ж — ігра! І не болить нікого, Що один хтось виграв чи програв; Важно, щоб, кінчаючи, звільняв Місце для наступника свойого! * * * Хмари ці, такі безформні, Вечір цей, безбарвно світлий Все неначе мляві тіні В безгомінній порожнечі… Тихне голос… В’януть рухи… Сядь і сни, згорнувши руки… Ах, які безформні хмари! Ах, який безбарвний вечір!