Тепер мене хвилює мало Все те, що замкнено в слова; Не зап’яніє, як бувало, З дзвінкої фрази голова. Ні, все частіш кортить мовчати Під шелест чуваних розмов І вірш, нудьгуючи, початий Забути й не кінчати знов… Бо що тоді слова готові, Коли сприймаєш без кінця Все те, що не дається мові Й не потребує олівця?