Оті кити, запеклі самогубці, На берег кинулись з яких причин?.. Старий моряк у корабельній рубці Кректав, оцей готуючи почин: Схопити тросами й назад у воду Хоч одного вернути — хай живе… І зачепили вченим на догоду — Вже на глибоке витягли сливе. Та кит, ледь–ледь буксир не потопивши, Зірвався й повернувся до братів. Старий моряк, не ївши і не пивши, Сам із китами згинути хотів. Рушав до міста. Повертався знову Із болями у глибині грудей. Йому здалось: він розуміє мову, Якою кит звертався до людей. Кит говорив: — Збагніть, я той, чий шлунок Біблійного пророка вам зберіг. Беріть мої кістки собі в дарунок — Я сам їх кидаю на ваш поріг. Запам’ятайте цю трагічну дату І не глуміться із моїх старань. Я помираю, щоб сигнал подати: Ви, люди, вийшли на останню грань. Онуки, пограбовані дідами, Не матимуть ні їжі, ні тепла. Материки, закуті холодами, Навік поглине крижана імла… Моряк метався, вибившись із сили — Бо хто ж, крім нього, чув оті слова?.. Китів на жир давно перетопили, Старий у божевільні дожива.