Знов тюремна параша. Не ліпша й не гірша, Ніж усюди, де випало бути мені. В дверях клацає вічко… Пишу цього вірша, Примостивши папір на тюремній стіні. Я вже звик. Я умію продертись крізь цеглу, Власне тіло залишивши наглядачам. Дніпре! Душу мою зустрічай непідлеглу, Де рибалки рушають в обійми ночам. Їхні руки розмірені та обережні. Заворожено хлюпає в берег ріка. Обійшовши босоніж кущі прибережні, Я постукаю в шибку старого Марка. Порадію, що знов ощенилася сука, Що Марко ятері доплітає уже — І вселюся у тільце прудкого онука, Що із дідом улітку луги стереже. Заживу, набираючись досвіду й сили Там, де в воду упали живі небеса… …А чому ж це ви, діду, мене не збудили? Ні, не хочу взуватися — Тепла роса… І піду, побіжу — не шукай до обіду. Привітаю над стріхою лелеченят. Потім вистежу лося по мокрому сліду, Перевірю, чи ярка надбала ягнят… Раптом душу неждана краса переможе — То червоний, то синій, то райдужний цвіт. Зупинюся у травах і вигукну: — Боже! Тут найменше стебельце — Невивчений світ. Це непросто: схилитись і думати вголос. А повз вуха бджола пролітає на мед… Вдарить грім — наче небо навпіл розкололось. Так почнеться філософ. Почнеться поет… Клацне вічко у дверях — І я повернуся. Грати цілі — поглянь: не підпиляно прут. У заплаві залишу кучерики русі — Тут я дід, не онук… Я пострижений тут. Враз тривога: а звідки у камері сіно? Хтось кричить. Непереливки наглядачу… Ні, не вірять, що вмію ходити крізь стіни. З головою укриюся — Й зарегочу.