Поема 1 Сама вдовиця жала й молотила, І для дітей сама коржі пекла. Аж ось із запічка нечиста сила До неї тихий голос подала. Диявол Княгине руська! Де твої палаци? Де горді вої? Де щити й мечі?.. Немов мужичка, загрубіла в праці Ні шовку на тобі, ані парчі. Твої вітрила в морі сновигали — Співало полотно, немов крило. Тобі корились Новгород і Галич, А про Москву і чутки не було. Двосічного меча душа сталева Понад Босфором розтинала вись. Хіба ж не ти — німецька королева Була колись? Євпраксіє, озвись!.. …Вдовиця тоскно оглядає хату. В печі танцює вогник на лозі. Упавши на смушину волохату, Сплять хлопчики… Селяни чи князі? Наснилось вчора… Пресвята Маріє! Мерщій нечисту силу віджени. А сон отой вдовине серце гріє — Ворушить душу, наче звук струни. Запахне цвітом яблуневе віття — Тоді, гай–гай, вдовиці не до сну: Мов сніг, розтане враз тисячоліття — І стольний Київ упізна княжну. Обличчя біло–матове — мов крейда, Підсвічена багрянцем із–за хмар. Євпраксія (на троні — Адельгейда) Від долі мала не один удар. Набачилась, як видно, досить лиха — В Європі також вистачає зла… Вона стоїть — наморена старчиха, Яка півсвіту пішки перейшла. Вклонилась низько. А росинка рання Іскриться на високому чолі… Навіщо трон, коли нема кохання? Ані Дніпра, ні рідної землі. Не бийте, люди, в золоті литаври — Хай челядь пишні страви прибере. Вона смиренно проситься до Лаври — Євпраксія черницею помре. І часом на могилі душі ниці Спитають, закопиливши губу: — Німецька королева — І в черниці?!. За що їй Бог послав таку судьбу? 2 Чому це сниться у селянській хаті — Того я пояснити не берусь: І королівські трапези багаті, І втеча до Славутича. На Русь… А може, й справді ти, мужичка сіра, Була княжною в іншому житті? Давно вже бачить материнська віра На хлопчиках кольчуги золоті. Вдовиця молиться — і мимоволі Молитву обертає до вогню. Так пращури молилися у полі, Коліна прихиливши на стерню. Та якось в передзим’ї серед ночі — У пору непривітну, дощову — Із глибини вогню холодні очі Лукаво подивились на вдову. Вона аж скрикнула. А очі строго Їй наказали сісти у куток. Диявол Твою молитву я почув, небого. Гаразд, подбаю про твоїх діток. Вдова Я Богові молилась… Диявол Ні, княгине! Раз на вогонь молилась, то мені. Повір, твоя молитва не загине. А те, що ти пізнала уві сні, — Є суща правда. У ментальнім світі Держава — це Особа. І вона Теж здатна втрапити в смертельні сіті, Неначе нерозсудлива жона. Ти — Русь. Пізніша назва — Україна. Терпи, голубко, Вічна Удова! Хоч залишилася тобі руїна, Та є у дітях іскорка жива. Віддай хлоп’ят до мене у науку — Я їх пошлю в Варшаву чи Москву. Вони, набивши на чужому руку, Тобі державність привезуть нову. Одну умову ставлю: хай забудуть Ту мову, до якої кожен звик. Сини по-панськи розмовляти будуть. Адже ж відомо: Пан — це не мужик. 3 Війнуло снігом з лугової стежки — Вітри північні зиму принесли. Погасло полум’я. Лиш головешки Іще світилися із–під золи. Сховалися чи, може, теж зотліли В якомусь потойбічному вогні Ті очі, що із полум’я зоріли, Пекельною звабливістю страшні. Княгиня знала: всюди з віку–роду (Як те засвідчують джерела всі) Єдина мова в короля й народу— Але не так у Київській Русі. Ні, не в Європі, а у себе вдома Вона побачила це згубне зло: Є мова–панія і є сірома… Чому ж одвіку так у нас було? Вкраїнська мова — це ота, що анти Валами захистили від степів. Але ж церковні й княжі фоліанти Не зберегли народу гордий спів. Виснажує державу, наче нужа, Між князем і народом ця межа. Свої князі чи зайди — це байдуже; Якби ж то мова не була чужа? Від визиску, грабунку та розбою У тебе, земле, захисту нема. Ти розмовляєш лиш сама з собою, Але ж для людства ти — Глухоніма… Задумливо стояла над синами: Ще кілька літ — і вже не дітлахи. Вона жила уже не тільки снами — В уяві їхні міряла шляхи. Селяни чи князі?.. Та годі, жінко: Ти ж добре знаєш, що не в тому суть. Ці голоски, що вже лунають дзвінко, Які слова між люди понесуть? Можливо, справді українську мову, Джерел якої ще ніхто не зна, Вони на вітер кинуть, як полову, — І в рідну хату прийде чужина? І справу наших предків, справу кровну Зганьблять серед хмільного туману?.. — О Господи! Скарай мене, гріховну, Якщо те лихо я не відверну! А той, хто жив не Божим заповітом, Хто власні крила темряві віддав, — Зробившись хмаркою, летів над світом І українську землю оглядав. Річки широкі і поля родючі. Дай тільки людям волю — і вони Родити змусять навіть вирви й кручі, Не тільки ці чорноземні лани. Таких багатств іще не знало людство: Уродить скрізь, де землю зрушить плуг, Не сухозлоть, не пишне словоблудство, А вільний хліб. І в людях — вільний дух. Особа, визріваючи в громаді, Здобуде шану і могутність крил… Ото вже й буде край захланній владі, Що не від Бога, а від темних сил. Диявол О ні!! Для мови вашого загалу Хай стане домом не палац, а хлів,— Щоб ви на кожнім кроці відчувала Неповновартість хлопів і хохлів. Хай мозок ваш, немов дірявий ятір, Вам ловить лиш облуду і ману. Нехай сини вшановують не матір, А добру хіть несуть на чужину. Тоді пітьма, що висне понад краєм, Зупинить плин духовної ріки — Народ, який колись мене скарає, Сам в летаргії спатиме віки. …Отак впокоївши підступну душу, Марудний в розрахунках, мов глитай, Володар темряви зійшов на сушу І сів на трон… Де саме — не питай. 5 Улітку під вербою біля хати (Як добре, що скінчилася зима!) Княгиня почала дітей навчати. Авжеж! Вона їх вчитиме сама. Вітрець з лугів приносить запах сіна, За вербами хвилюється Дніпро, — Тепер напишем, діти: “Україна”. Але вони виводять: “Ма–ло–ро”… Так само завтра і позавтра буде. Лише найменший із синів — Петрусь, Хреста поклавши на чоло і груди, Побожно вивів: “Україна–Русь”. Хоч як не билася матуся бідна (Не шкодувала вечорів і днів), А рідна мова їм була не рідна — Неначе хто зачаклував синів. Коли ж не сподівалась поторочі, В березовому полум’ї рудім Вона побачила ті ж самі очі, Для котрих піч — Однаково, що дім. Диявол Пробач за ці нагадування часті — У тебе денця в пам’яті нема. Якщо ти справді зичиш дітям щастя— Облиш навчать мужицького письма.. …Княгиню аж затіпало від гніву. З водою горщика жбурнувши в піч, Вона побігла па вологу ниву — О Боже Сонячний! — Тобі навстріч. Молилася і землю цілувала, І плакала у вишитий рукав. А в голові думок лиха навала І важко так, Мов світ на груди впав. Дітей будила також на молитву. Змарніла й висохла від сліз скупих. І ніби виграла з нечистим битву — Він зрештою від неї відступив. Радіє серце матері, бо діти Любили щиро материнський дім; Навчились рідним словом володіти — Яке багатство відкривалось їм! Вони вже знали: мова в них не згірша Від інших — ніби глибочінь ріки. На ній утнеш і проповідь, і вірша, І філософську працю — На віки. Вони вже розуміли, що без мови Ні власної державності, ані Тієї пісні, що співають вдови Серед степів широких по війні. О так! Усі слов’яни — наші браття. Та у братів дорослих — все своє: Сім’я і хата, вогнище-багаття І сонце, що на шибці виграє. Коли ж сильніший входить на подвір’я Слабкішого і чинить там розбій — Аж вітер з подушок ганяє пір’я! — Тоді який він брат? Він ворог твій. …Княгині вже привидилось: на схилі, Де Володимир підійма хреста, Її сини, що нині вже при силі, Із материнським словом на вустах Звертаються до рідного народу. А на Софії вдарив перший дзвін: Він проголошує святу свободу — Про Віче Рівних сповіщає він. 6 Диявол зброю проти нас тримає І крадькома вигострює щодня. Була вечеря в горщику — й немає: Її перевернуло бісеня. Лише в печі від каші зашкварчало (Крупинки не лишилося на дні!) Та язики, яких не помічала Раніш, — Тепер лизались у вогні. Можливо, що комусь від того смішки. Та діти помічали з кожним днем: Як довго в піч дивитися, то ріжки І хвіст рудий побачиш над вогнем. Немила стала материнська хата — Шкребеться у хлоп’ячі душі страх: Вискакують із печі бісенята, Регочуться й танцюють по кутках. І не лише вечері не зварити, Не тільки жасько глянути в кутки — Уже, дивись, города перерито, Уже й корову доять відьмаки. У комірчині порожньо і голо — Ще до Різдва кінчилося зерно. І закрадається у хату голод, Якого тут не бачили давно. Якийсь панок приїхав Із Варшави. А інший — З Петербурга чи Москви. Бажаєш для синів багатства й слави — Нагоду цю не випускай, лови. Поїхали сини — обидва старші. Бо кожен досить голоду терпів. Для них тепер мундири, плаци, марші Замінять ласку батьківських степів. Щасти Їм, доле, у чужому царстві — Даруй чини. дворянство, ордени… А менший з матір’ю на господарстві — Хай засіває ниву щовесни. У старших не залишиться і згадок Про хату, в котрій житиме Петро. Тож мова предків лиш йому у спадок Дістанеться — Його святе добро. Нехай вона не вибилась поки що У люди, ніби вбога удова; Нехай у світі є і кращі, й вищі Від неї мови — Та вона жива! Вона жива — і це найбільше диво: О як її лиха рука стриже! Жива, мов іскра та, яку огниво Під кременем до часу береже. 7 До кого слово праотців перейде — Те слово, котре вигострив Тарас? Євпраксія (на троні Адельгейда) Іще в селянку втілиться не раз. Чи на Полтавщині, чи на Волині — Вона не знайде спокою ніде: Диявол вкаже шлях її дитині, Синів у яничари поведе. Добра і правди — невелика жменька. А лиха — мов озера уповні. Чужинець так не поглумиться з неньки, Як рідний син, що зріс на чужині. Він шле на безоружних зброю грізну — Йому сумління душу не гризе. А брата кинувши у кліть залізну, Вмирати в ліс мордовський відвезе. Бо тлумачем нових законів, правил (В модернім одязі, відома річ!) Лишається отой старий диявол, Що обезкровив Запорозьку Січ. Він мешкає в найкращому готелі, У нього вибір прізвищ та імен. Свого хвоста ховає у портфелі — Тож зовні не диявол, а джентльмен. Де збори — він уже прокравсь до зали, Тихенько до президії проліз… Та ми з Петром його давно впізнали — Тому й потрапили в мордовський ліс. А на світанку, як велося здавна (Ще в дні Бояна, Ігореві дні), Євпраксія чи, може, Ярославна Роняє сльози на міській стіні. Щоправда, від стіни уже ні сліду, Зате сльоза та ж сама, що й була. А чи здорова, Петре, чи приїде Твоя матуся в цю обитель зла? Минуло, певне, київській княгині Чи тисячу, чи, може, й більше літ. Та й досі в неї очі сині–сині, А в золотій косі вишневий цвіт. О нене! Ти приймаєш люті муки, За всіх дітей та за усіх жінок. І світ до тебе простягає руки, Щоб зодягнути зоряний вінок. Хоч ти ще й досі мешкаєш у хижі Між тихих верб і яблуневих крон, Не в Києві, княгине, не в Парижі — В самому Сонці є для тебе трон. Ти не помреш у випарах ядучих Отам, де грати і залізна кліть— Босоніж пройдеш по дротах колючих І станеш світлом для тисячоліть.