Калюжо з кригою на дні, З малим окрайцем неба! Авжеж не море… Та мені Так легко біля тебе. Щось рідне є в твоїй душі, В оцих рухливих колах — Чи вмерзлі в кригу комиші, Чи тіні кленів голих; Чи сонні риб’ячі світи Десь глибоко–глибоко… Озерце миле! Чимось ти Скидаєшся на око. У занебесний край здаля, З–за ґрат в’язничних наче, Тобою дивиться Земля, Тобою, грішна, плаче. Хоч ти іще не течія, Та я вже маю весла, Бо ти — поезія моя, Що тільки нині скресла. Відлига це, чи то весна У повній силі й моці?.. А крига проступає з дна, Немов більмо на оці.