Лежать між нами дев’ять літ Страшної, лютої розлуки. Вже виросли мої онуки, І я уже не дядько — Дід. А ти, скажи мені, яка?.. Вже ні згадать, ні уявити — Лиш заново у серці звити Тебе з поштового рядка. Тож я, коли село дріма, На вітрі, що летить з Китаю, Твої листи перегортаю — Та вже і в них тебе нема. Озвись, кохана, — де ти, де?.. А місяць тихою порою Пасе хмарки понад горою І мовить: — Жди, вона іде… Ще тиждень, два — Й свята, жива. Ти знімеш сидір свій тюремний — Наш застарілий біль недремний Відродить душі і слова.