Наснилося, немовби я віршую Там, де людська ще не була нога; І ніби я тепер товаришую З самим люцифером — Він мій слуга. На Місяці стою чи то на хмарі, А на ногах моїх висить ланцюг. Я ним поєднаний із кимось в парі Серед брудних тюремних волоцюг. Вони ворушаться, немовби черви — Людського в них давно уже нема. Та друг задля натхненної перерви Мене від них у небо підійма. Запитую: — Гей–гей,яке це коло? Люцифере, признайся: де я, де?.. Він посміхається: — Віршуй, Миколо. За мною жодна з рим не пропаде. Зненацька починаю розуміти: Занадто хитрий у слуги смішок. І що воно за отака приміта: Він сторінки ховає у мішок. Хапає, ніби у шинкарки здачу, Хоч я ще не спиняю олівця. — Ха–ха, віршуй… А я вже добре бачу: У мене не лишилось ні слівця. Я пробую ланцюг зірвати з себе — Та видно, що майстри були не ті. Аж ось заявляється посеред неба Син Божий, розіп’ятий на хресті. Він в темний простір подивився строго І нагадав, прогнавши мертву тінь, Що Слово — Бог… Безсилі проти Нього Всі хитрощі люцифера… Амінь.