Проклятий світ! — я мовив після бою, Коли побачив трупи у траві — Чому я мушу втішитись тобою, Не знаючи, ми — мертві чи живі?.. А соловейко щиро і нескупо Почав своє — війни йому нема. І я подумав: то були не трупи, Бо тут повинна вмерти смерть сама. Тріщало під підошвами галуззя, А сонце ліс виповнювало вщерть… Немає в світі більшого безглуздя, Ніж вірити, що нас чекає смерть. Природа не глумиться над синами: У Сонце — в хату зоряну свою — По лезу променя пішли над нами Усі, хто ліг в недавньому бою. І тільки той, хто цілив нам у спину. Щоб ми зненацька з бою не втекли, Сліпим чортам місив криваву глину І дудлив самогонку з-під поли. А потім удовиці у віконце Гатив прикладом: — Гей, налий, стара!.. Його не приймуть ні Земля, ні Сонце — Такий іще до смерті помира.