В плавнях світанкової пори Ляж у трави — не дихни, замри. Дух конвалій плине у гаю. Дятел силу пробує свою. Бурий, мов над озером туман, Рохне поза вільхами кабан. Із гніздечка випаде яйце… Та не це спостерігай, не це! Ген схилив султани очерет. Поза ним — гіллястий мінарет. В нім зелений хлюпає вогонь, А кора, мов тисячі долонь. Скільки пережив смертей і згуб Цей могутній староруський дуб! Наче дзвони, голоси зозуль Закликають молодих козуль. Під гілля, мов під склепіння брам, Сходяться вони в зелений храм. І тоді між вербами, тоді Пробігають кола по воді. Як мечі, метрові щупаки У лататті гострять плавники. А над світом, що ураз притих, Сходить сонце в хмарах золотих. І немає меж його дарам. Молитовне завмирає храм. Там, де вже розвіялась імла, Біла постать руки підняла. Біла постать в сяєві перлин — То Софія [*], мати цих долин. А до неї між високих трав Поспішає Мудрий Ярослав. Ніби ні смертей, ні плину літ — Від початку розпочався світ. ______________ [*] Софія — мудрість (Приміт. автора)