Синові Валерію В світанковий туман між старих ясенів Ми пірнаємо з сином — ловити линів. Ще не видно води, ще діяльні бобри Не сховались в глибінь водяної нори. Наче мудрих наук нерозгадану суть, Над водою вони осокора гризуть. Там, де ледь рожевіє ранковий туман, Шарудить в очереті ікластий кабан. Спершу сіра, а в небі уже золота Понад озеро злякана чапля зліта І урочиста мить, вікова таїна — Над заплавою куля встає вогняна. Хто ж вона — чи розумна істота, чи, мо’, Тільки піч, біля котрої ми живемо?.. Соком вишні над нами забарвлена синь. І вдивляється в неї замріяний син. І ворушиться в ньому небесне й земне — Те, що змалечку мучило також мене. Те, без чого життя на землі — не життя: Тільки їжа та сон — без думок, без пуття, Те, без чого батьки й звироднілі сини Животіють, як в мулі ледачі лини.