Світанок за вікном такий чутливий, наче Дмухнеш — і він ураз повернеться в пітьму. А вітер в димарі регоче, виє, плаче,— Немовби хтось помер, що любий був йому. І страшно так мені, що день з імли не вийде. Не поведе мене на заповітну путь. Світанку, веселіш!.. Нічні вітри, не вийте, Хай сонце вигляда — його усюди ждуть. Криничний журавель чекає на цямринах, Корова жде в хліві і сонях на межі… Зненацька хлюпнув дощ — і загриміла в ринвах, Забулькала вода під хатою в діжі. І все це у душі іскринками заляже — І звуки, й запахи, і в димарі виття,— І учорашній день з сьогоднішнім пов’яже Строкатою тканиною буття. І знаю, що в мені це знов колись постане Нежданим спалахом, цілющим джерелом — Тим рідним, дорогим, яке одвіку дане, Щоб за добро земне платили ми не злом.