Філософе з чарівними очима, Із добротою в глибині зіниць! Ще є в нас, люба, крила за плечима, Що не дозволять нам упасти ниць. Я стільки втратив!.. Від тієї втрати Пече у серці незагойний шов… Та, мабуть, Бог не прагнув покарати, Раз я тебе, просвітлену, знайшов. Хай багатіють вправні романісти, З томів будують паперовий мол. Їм, неборакам, треба пити, їсти Та няньчити казенний ореол. Вони не знають, що у Леті втопли, Хоч слава в них широка і гучна. А ми зумієм жити на картоплі, Зате не втратим чесні імена. Горить, бринить між нашими серцями Добута в зорях полум’яна нить. Аби ми стали чесними борцями, Що здатні шлях безумству припинить. Ще в людях оживають троглодити — Не вмер потік печерної імли… О люди, люди!.. Як вас розбудити, Щоб ви до Сонця очі підняли? Як оживити ті ріденькі сходи, Що засихати почали давно? Як пояснити вам, що без свободи Не зійде в душах вогняне зерно?.. Ходім, філософе… Бо десь пізніше Ми всі провалимось у ніч глуху. Сковороді іти було трудніше — Йому ж бо ти не стрілась на шляху.