Десь тут шлях свій починала Віта, Туманами сивими повита. Від ріки, яку шукати годі, Залишилась назва у народі. Віта, Віта! Мрійники-поети Тебе мають антиподом Лети. Ти — Життя. А хто ж із нас не мріє Про сонет, що вічністю зоріє?.. У заплаві,— може, трохи вище,— Є старе селянське кладовище. Тінями синівської любові Похилилися хрести дубові. І частіше, ніж сини далекі, Ті хрести провідують лелеки. Тьохкають пташки різноголосі Та заходять на світанку лосі. Випинаючи на шиях жили, Позирають на хрести й могили. Ніби згадує душа лосина, Що лишила десь людського сина. Ніби саме з неї серед літа В край безсмертя витікає Віта… Киньте Байкове, померлі друзі,— Йдіть шукати цвинтаря у лузі.