Чи прокленем, чи возвеличим Ми, солоніючи від поту, Оту непізнану істоту, Яку історією кличем? Чи занімієм з горя-жалю, Коли, не знаючи кордонів, Вона кістками міліонів Знов нашкребе свої скрижалі? Навіщо їй оті страхіття? Ми — полум’я в її горнилі Чи, може, атоми в чорнилі — Півслова за одне століття? Ну що ж, — нехай… Аби із жита Колись відсіялась полова. Якщо прийшло оте Півслова, То, значить, є для чого жити.