Якби те, що мені заболіло, Я покласти умів на скрипку: Чорна хмара догнала білу І ковтнула її, мов рибку… Зупиняю перо: дурничка, І порівняння просто дитяче. Не натхнення діє, а звичка. Та чому ж моє серце плаче? Звідки туга оця глибока? Може, винен рядок безликий? Бо лишився мені для ока Тільки неба квадрат невеликий. Ані сіяти, ні орати — Тільки з року в рік без надії Мушу брати в цьому квадраті Барви, образи і події. І метафору цю невмілу, І погоди стару приміту… Чорна хмара ковтнула білу — Далі просто немає світу. Тільки пам’ять, що відмирає, Тільки ранами змучене тіло, Тільки спомин, що душу крає,— Чорна хмара ковтнула білу.