1 Сьогодні всі уміють римувати — Це нині не найважче ремесло. Та є рядки, неначе груди з вати,— Не сіялось у них і не росло. Але поет… Ні, рими бездоганні Його іще не творять, друже мій: Як сіль у світовому океані, В Природі розчинитися зумій. Коли у серці здужаєш вмістити Жагу світил і спрагу солов’я І кожен нерв зумієш приростити До рідних нив,— ти скажеш: я — не я. Не я… Не хтось… Можливо, тільки хмарка, Що понад лісом вранці проплива. Чи та ворона, що над полем карка. Чи клен… Чи річка… Чи земля жива. Тебе нема і не було ніколи — Був світ… А ти до нього завітав Краплиною, щоб оросити поле, Малим струмком, щоб виповнити став. Однаково, яку дадуть роботу: Крутить скрипуче колесо млина, Орати до дванадцятого поту Чи то гарчати псом біля вікна. Між небом і землею розіп’ятий, Ти не себе кохай, а землю цю, Де стільки кривди й зла, де кожен п’ятий Приречений померти від свинцю. Кров виплачеш — хай сльози стануть кров’ю, Гілками хай стають твої кістки. Хай те, що називається любов’ю, Твердіє, мов земні материки. 2 Вмирай, вставай і починай спочатку Вдихати душу в глину нетривку — Аби на призьбі гралося дівчатко І ґелґотіли гуси па ставку. Аби у лузі зацвіла калина І на подушку падала коса, І знову мати народила сина. А він — це ти… А ти — земна роса… Є світ. Є зорі. Є жага велика Себе побачити живим мазком На полотні, де атомність безлика Стікає материнським молоком. Якщо ти полюбив оту потребу, Тоді нема для тебе таємниць — Ітимеш світом. рівний сонцю й небу, Ні перед ким не падаючи ниць. Вмістивши в грудях видиме й незриме, Ти соком зір напоєний міцним, Забудь про ямби, про сонети й рими. А просто Словом стань… І тільки Ним! Тоді ти враз навчишся римувати, Так просто й легко, як цвіте земля, Як вміє, граючись, щаслива мати В коханні зачинати немовля. І стане вірш підковою і горном, І воском, і гартованим мечем. Для милої — цілунком неповторним, Для материнських рук — твердим плечем.