Вона прийшла. Іде лісами. А вже давно зів’яло все, О скільки ніжности і жалю Вона в душі своїй несе. Побачила клен-древо журне, І зупинилась перед ним, І доторкнулася рукою: «Будь на вмиранню золотим». Угледіла калину в гаї… Додолу тихо капле кров. «Засни, забудь… Най квітне щастям У білих снах твоя любов». А небо сіре мла вкриває. На всім лежить холодна тінь, І тихо, тихо. Лиш синиці Кують сріблясте «пінь-пінь-пінь». І прихилилась до берізки, І скорбно дивиться в поля. «Люблю, люблю. О Боже милий, Яка сумна твоя земля!»