Довіку б тут, На полі юності моєї, На сугорбі, стояти самотою І бачити круг себе тільки ніч, Надихану земною теплотою! Але стояти не живому І не бездумному, а так, Як дерево у темряві стоїть, Звелівши всім листочкам: “Тихо!”, І слухати в самотині, Як там, в височині, Де з зор насипана дорога, Проходять вічні “каравани бога”. А на світанку не коритись дневі І не вертатись до життя, А обертатися в листочки тополеві, В каміння, повне забуття, Щоб не приймати в слух Ні гуркоту, ні голосу, ні шуму, Ні піснею виливаного суму Над приреченим на загибель цвітом, Над цим прекрасним і печальним світом.