Моя радість самотня й загублена, Як цвіт ірису в комиші. Ні від кого я в дар не беру її, Самосівом зринає в душі. Мерехтить потаємно і трудно, Як світло зірниць уночі. Та ніхто не шукає привіту в мене, І скарб мій — більше нічий. Я живу в покинутім теремі. Запалю найясніші вогні, Жду — немає нікого. А в темряві Сни чудовні лестять мені. Все пишу на погаслому попелі Мрійну казку свою про любов. Слова безумні зриває негода, А я креслю їх знов і знов. Або музику, повну благання, Вкладаю в слова несказані, Що падуть, як зоряні промені, Крепом темряви перев’язані.