На тихім заліску — там день пливе, як сон… Бринять, дзигочуть мух повітряні загони, І коників сюрчать невидні легіони, І золотий літає махаон. Вгорі — небес прозірчасті затони; І сонце, там поставивши свій трон, Огнем пронизує ставних дубів корони І все захоплює в томливий свій полон. І любо там південною порою, З утоми млосної припавши самотою До лона свіжого пахучої землі, Розплинутись в якійсь гарячій млі І, поринаючи в солодке забування, Віддатись маренням самотнього кохання.