Потопало сонце за житами, Над ланами блисокм полилося… Ти сказала: “Ви такі холодні, Як оце колосся” * * * І сказала, й тихо плакать стала… На межу, зволожену росою, Ти сльозу ронила За сльозою. * * * Похиливши голову в задумі, Колоски ти рвала несвідомо… І погасла радість межи нами, І печаль повіяла знайомо. * * * Тихо ми верталися додому, Не бриніла срібна нить розмови, І до тебе не знайшов я в серці Ні краплини жалю, ні любові. * * * Ой чого ж, коли літа минули, Так до тебе прагну я тужливо, І здається, що без тебе жити Неможливо.