Прийшов до саду, де був хлопчиком. В паморозній тиші вечора Усі дерева сколихнулися. — Де ти так довго-довго був? Либонь, усі світи обійшов, Обтрусив золоту яблуню, Пив воду з лиця місяця, Здобув уламок веселки? Я став, відказую тихо: — Золотих яблук не рвав, З криниці неба не пив води, До веселки ані дойнявся. — Усі дерева посмутилися. Коли паморозь — сад глибокий, В саду світліє вікно. Увійшов я — там дід замшілий, На чугаїні червоні вуса, Під чобітьми мокрявий слід. Я ліг на тапчан рипливий, На ньому рядно у смужках, Тільки синя притьмарилася, За довгі літа намеркла. Розпочинає замшілий дід: — Що був собі хлопчик малий, Та пішов у далекий світ, А горбата за ним услід… Тріщить у грубці солома. Смертний сон облягає вії, Як той іній навислу стріху.