Розхиляю колосся, іду. Устріч – арнаутка чорнява. Слава вам, рідні поля, У вечірній тихості слава! Уже видко верхівки топіль. Покажеться й хата затого, Коли голос: “На давнє гніздо? Еге! Ані сліду від нього”. Проста повість. Денікін – синів, Старого догризли сухоти, Ну, а люди поволі – садок, Та й тепер лиш бур’ян коло плоту. Зашипіла коса, як змія. Арнаутка склоняється нижче, Померхли верхівки топіль, Розп’яте встає кладовище.