Теперішнє! Мов хатка картяна, Ти падаєш од подиху зітхання, Од руху вуст — а завжди непорушне. Теперішнє! Золотогранна свічка, Що кожну мить згоряє безнастанно На сонячнім престолі, а проте Стоїть на нім од віку і до віку! Моє «тепер»! Ти ж і тоді було, Коли я цілував кохане тіло, І нині є, коли в землі глибокій До нього смерть устами припадає. Ти — день і ніч, початок і кінець, Стріла й мета, весна і зов’явання. В тобі шукав я і в тобі знаходжу, В тобі був юний і в тобі старію. О дивна мить! Мов крізь кораль намиста, Крізь тебе нитка часу переходить, То золота, то чорна, то безбарвна. Нічого не існує, опріч тебе, Але й тебе нема. Вуста не встигнуть Тебе назвати, як зникаєш ти. Ось я веду про тебе пісню цю: Ще звук не вмер, а ти уже навіки Відбігла від народження його, Уже ти відокремилась від слова, Яке я щойно вимовив. Майбутнє Тобою стало — й відступило в давнє.