Я побачив, що в тебе згинаються ноги, І від подиву ледве не вмер. Дерев’яний мій ідоле, це ж задля кого Ти дугою зробився тепер? Ти замовкни, рипуча істото, Упади на коліна і нишком тремти! Все одно до кінця не відкриєш підлоти, Що ховаєш у черепі ти. Я від тебе в екстазі, я пальці гризу: Як ти дуба в собі поєднав і дюзу? В тебе честі нема, тож немає і стиду. Процвітай і живи, дерев’яний гібриде! Будеш, ідоле мій, ти міцний і здоровий, Доки буде живить тебе дощ паперовий. 31.12.1961