Дотліває холод мій у ватрі, Я один замріяний іду... Ми тоді зустрілися в театрі, На гальорці в третьому ряду. І не вірю, що мені здалося, Бо напевне знаю — так було: То не скрипка кликала — волосся, Що тобі спадало на чоло. Тишина хиталася велично, Ніжні струни квилили внизу — Тож було і солодко, й незвично У твоїх очах читать грозу. А коли виходили із залу З думами про вічне і земне, Довго ти під ліхтарем стояла І чекала, радісна, мене. Ми ішли через блакитне місто, Мовчки зупинились на мосту. Ти була така прозора й чиста, Я не смів порушить чистоту. Тільки досі знаю: не здалося, Так і залишилось, як було,— То не скрипка кличе, а волосся, Що тобі спадає на чоло. Дотліває холод мій у ватрі, Біля мосту стишую ходу... Часто жду тебе я у театрі, На гальорці в третьому ряду... 15.10.1961