Сиджу під клунею, а дід на низу змагається з сонцем — хто першим закінчить свої денні турботи. Довга тінь од горба вже облизує його ліву ногу, а права ще ступає по сонячній смужці. Гостра коса аж висвистує — так не терпиться дідові докосити останню ручку і нарешті спочити. А тінь уже сягнула дідових колін, потім раптово підскочила до пояса, поповзла на груди.
Я підвівся з місця і став навшпиньки.
— Іванку! — доноситься до мене дідів голос. Він стоїть уже по шию в тіні і жмутком сіна витирає косу. — Чуєш, Іванку?
— Ні, не чую, — кричу, склавши долоні човником.
— То чого ж озиваєшся, ледащо? — Голос у діда лагідний, і я знаю, що він зовсім не сердиться на мене. — Принеси кисет, бо комарі з’їдять.
Це дід, звичайно, лякає мене. Комарі ніколи не з’їдять його, бо він дуже великий і в сто разів сильніший від усіх комарів, що живуть на нашому болоті. Але мені приємно зробити послугу дідові. Я притьмом біжу через грядку до дідового піджака, добуваю з кишені кисет, вибігаю на сінокіс і, стрибаючи через покоси, мчу до діда.
— Ноги не поколи, — чую його настанову. — Летиш, мов заєць переляканий.
— А хіба перелякані зайці швидко бігають?
— Та вже ж що швидко.
— Так, що й ви не доженете?
— Не знаю, не пробував.
— А чому не пробували?
Дід слинить цигарку і лукаво посміхається у вуса.
— Бо за це трудоднів не пишуть.
— А якби писали?
— Однак не взявся б. Не люблю дурне діло робити.
Відповідь не влаштовує мене, і я мов з торби висипаю перед дідом купу запитань.
— Гей-гей, — сміються його пожмакані вуста. — Бери краще косу та неси її до клуні.
Ми йдемо через сінокіс, і темніє над нами небо, і дзвенить земля на тисячу ладів, і я слухаю. Слухаю небо, і слухаю землю, і слухаю дідову мову. І в серце. моє вливається якась незрима сила, що на віки вічні прив’яже мене до цієї землі, до співучої тихої мови.
…Чим густіша паморозь падала на дідову голову, тим більше він любив мене і щедріше розкривав свою душевну скарбницю. Він старів на моїх очах, і йому здавалося, що сила його і навіть саме життя його переливаються в мене, бо не було в діда синів — покосили їх пошесті та кулі…
— Безсмертячко ти моє кирпате, — шепотів дід, коли я засинав під музику його слів.
То були дуже гарні слова, бо поганих дід не говорив мені.
Я часто ображав і кривдив діда то своєю нетямучістю, то жорстоким дитячим егоїзмом. Але дід великодушно пробачав мені, як уміють пробачати великі люди. А дід був великим і простотою своєю, і тим, що не канючив од життя більше, ніж заслужив.
Любив дід читати історію та географію, а ще любив Шевченка та Горького, бо, Шевченко — це, мовляв, селянський письменник, а Горький — городський.
— Правди такої, як у них, ні в кого немає. Інші теж розумні, але не такі. Не селянський і не робочий розум у них. Якщо я не зрозумів, їх, то попроси у них за мене пробачення, коли виростеш.
Що ж, пробачте йому, графе Толстой і Антоне Чехов, не ображайтесь на нього, могутній Франко і ніжна Лесю, не гнівайтеся, Олександре Блок, Володимире Маяковський і Олександре Довженко. І ще й ще інші. А ті, хто бачив, як сам відривав від рота, оддавши останню зернину фронтові, як годував на трьохсотграмовий трудодень своїх внуків, — ті, що бачили це і мовчали або цвірінькотіли римами про кохання, нехай самі підуть до його могили і попросять у нього пробачення. Не збагнули вони ні сили, ні краси, ані роботи його. І якщо не простить він їх, то нехай спалять свої книжки і візьмуться за іншу працю, щоб не була їх старість убогою.
…Я ходив тоді в восьмий клас. Дев’ять кілометрів було до школи. Як на мої чотирнадцять років, то це не так вже й мало.
В неділю дід цілий день читав. Географію, мабуть.
— Іване, піди врубай дров, — сказала мати.
— Чого це саме я?
— Бо я вже не можу, — промовив дід.
— Ви самі книжки читаєте!
— Не пащекуй, Іване! — гримнула мати. — Тільки на язик і проворний.
Я цюкав сиру лозу біля дровітні. Дід повз мене пройшов у клуню. В нього в руці теліпався цупкий конопляний налигач. Я цюкав лозу, а в клуні було тихо.
Раптом ніби обухом хтось гепнув по серцю. Я кинув сокиру в сніг і кинувся в клуню.
— Ді-дусю!
Він стояв і робив мішанку для корови. А від ясел за кожним його рухом жадібно стежила прип’ята цупким налигачем Лиска. Дід глянув на мене і, забачивши переляк на обличчі, стурбувався й сам.
— Що з тобою, Іване?
— Ви йшли з налигачем, і я подумав… Я припав до його древнього кожуха, і ревів, мов дитина, і просив прощення. Увечері дід сказав:
— Ганно, нехай Іванко завтра не йде в школу.
— Чого?
— Раз кажу, то треба.
— Добре, Іванко не піде. — Мати здвигнула плечима.
Але то не була примха. В понеділок діда вже не було. Суворий і прекрасний, він лежав у домовині на старезній дубовій лаві. А надворі світило сонце, скрипів сніг і кукурікали півні на відлигу.
…Я нікого так не люблю, як дідів. Це жива мудрість, неписана історія нашого народу. На своїх зігнутих плечах несуть вони стільки краси і ніжності, що може позаздрити їм будь-хто.
І коли в автобусі я бачу сідоглавого предка мого з в’язанкою бубликів, я чомусь думаю: зараз прийде в хату, добуде свій нехитрий гостинець і скаже своєму Іванкові:
— А глянь, що я приніс від зайця…
Він посадить на коліна своє чорняве чи біляве безсмертячко, і воно, роззявивши ротика, слухатиме його простодушні оповіді, в яких переплететься дійсність і фантазія. І колись обов’язково проснеться в його душі дідова краса, і живитиме його дідова мудрість і дідова мова.
ПОСМІШКИ НІКОГО НЕ ОБРАЖАЮТЬ
Дерева цілий день вимітали небо своїми зеленими мітлами, і надвечір з-за хмар таки виглянуло сонце.
Воно було велике і засоромлене. Гроза обмила втому не лише з вродливої природи — я майже фізично відчував, як у грудях забрунькувала радість. Якась безпричинна і вже зовсім нестатечна радість.
Я сів на лавку в скверику і усміхався деревам, сонцю, пошматованим хмарам і перехожим. Потім поруч зі мною сіла дівчина. Вона, теж радіючи всім єством, жадібно впивала очима красу надвечір’я. На її безпроглядно темних бровах втомлено присіли невидимі клаптики вологи, і від того брови стали трішечки сивуватими і неймовірно красивими.
— Чому ви посміхаєтесь?
Вона здивовано глянула на мене і відповіла
— Хіба я знаю?
Ми сиділи і посміхалися всім і всьому, а я — трішечки — посміхався лише до неї, і вона — трішечки — посміхалася лише для мене. І нам було прекрасно і весело, і між нами не було нічого, крім німої щирості.
А потім на нашій лавці сів сивий-сивий чоловік і теж заходився дарувати всім і всьому свою вечірню посмішку. Він не заважав нам, а ми не заважали йому — простору для посмішок вистачало.
— Боже мій, до чого тепер безсоромна молодь! — зупинився біля нас перехожий, сповнений гніву. Це був такий дисонанс у надвечірній радості, що різонув навіть мої немузикальні вуха. Але я посміхнув ся йому й мовив:
— Це ви, мабуть, не про нас кажете…
— Ні, я про вас! — Перехожий аж тупнув ногою.
— Даруйте, але ми нічого не робимо.
— Хіба можна так зухвало показувати всьому світу своє щастя?
— У нас немає ніякого щастя, — посміхнулася йому дівчина. — У нас є тільки радість.
— І до того ж у кожного своя, — докинув я.
— Ви ображаєте людей, ви своєю поведінкою на водите тінь на теперішню молодь, — вичитував нас перехожий.
— Хіба посмішка може когось образити або накинути тінь? — допитувався я, хоч не сподівався ні якої відповіді.
Я знав, що він повчатиме нас, доки не зіпсує настрою і мені, і дівчині, і вечорові. А потім піде, задоволений собою так, ніби й насправді утнув щось ду же гарне.
— Ну, чого ви сидите перед очима у всіх і шкірите зуби? — дошульпувався він. — Хіба для вас мало закутків?
— Чого це посмішки треба шукати по закутках?
— Бо треба поводитись пристойно.
— Ви, певне, думаєте, що ми закохані? — раптом запитала дівчина.
— У всякому разі, якісь там фіглі-міглі між вами Є, і не треба ними муляти очі порядним людям.
— Та ми навіть незнайомі! — засміялася дівчина.
Від несподіванки він ледве не став кам’яним монументом.
— Як? Ви навіть не знайомі? І ви сидите поруч і посміхаєтесь одне одному перед очима цілого міста?
Мені здавалося, що він репне від гніву. Він так заходився шпарувати нас банальностями, що навіть сонце спіткнулося і нахромилося на вістря тополі. Я хотів уже заткнути вуха і сторчма кинутися куди влучу, але тут озвався отой сивий-сивий чоловік.
— Якого дідька ви прилипли до цих молодят? Нехай собі посміхаються, це ображає тільки бегемотів.
— Через таких потуральників, як ви, і молодь у нас розбещена, — з жовчю напереваги ринув захисник цнотливості на сивочолого.
— Та йдіть геть, бо покличу міліціонера, — втомлено відповів той. — Зануда.
— Це вас треба в міліцію! Безсоромники! — зарепетував ображений, але таки ушнипився йти, і за хвилю його постать, сповнена обуренням і прописними істинами, зникла за остріхом кущів.
А ми знову сиділи і посміхалися. І небо реготало так, що аж видно було його червоні ясна.
