Земля кричить. Шинкують кров’ю війни, І падають занози від ярма, І лиш годинник холодно й спокійно Рахує дні, розтрачені дарма. І без кінця — окопи, барикади, Та над громадами кривавих тіл Гриміли пишні і бучні паради Нових Тимурів і Аттіл. Це все було... Були німі кургани, І війни йшли не на життя — на смерть, Гриміли залпи, і ятрились рани, І світ ішов, здавалось, шкереберть. І вся планета ніби очманіла, Людина в землю заривалася, мов кріт, А над землею бомби стугоніли, І падали тіла на рваний дріт. Це все було... О, не забудьте, люди, Своїх братів, що нині неживі, Що руйнували світ тиранства і облуди І нищили в’язниці вікові. О, не забудьте тих, що рвались крізь багнети, В степах поклали голови свої, Щоб більше нашу голубу планету Не шарпали розбійницькі бої, Щоб не здригався всесвіт малярійно І небо не стогнало від заграв, Щоб нам годинник радісно й спокійно Віки ясної дружби рахував! 1963