Він мовчки впав. Отерпли зорі строгі, Страждання опустилось на лице, І краяв темінь Передсмертний стогін, Безпомічний і гострий, Мов ланцет. Його вже не було. А ненависть стожала Мечами помсти рвалася у світ, Бо поруч з ним Прострелені лежали Твоя любов, Твої сімнадцять літ. Життя тріумфувало у двобої, Життя крізь смерть Утвердило себе... І стала ти В сімнадцять літ вдовою, Хоч наречений твій Ще й не зустрів тебе. Повзли роки. Росло твоє чекання. Печаль смоктала радощі твої, І над твоїм Розстріляним коханням Скажено глузували солов’ї. Та право материнства — За тобою! І син в колисці пісню наслуха. Хай вузьколобі Звуть його ганьбою, А лицеміри — пасинком гріха. Нехай духовні покидьки Й заброди Байстрям, безбатченком Назвуть твоє дитя! Найтяжчий злочин — Вкрасти у народу Тобі довірене життя. Мадонно мого часу! Над тобою Палають німби муки і скорбот, І подвиг твій, Обпечений ганьбою, Благословив розстріляний народ. 10.10.1962